Переговори чи їх імітація?

Перспективи діалогу між Україною та Росією

Посилення тиску на Росію з боку США, ЄС, Китаю та багатьох інших країн, в тому числі її партнерів, спонукає Москву іти на певні компроміси, зокрема, в плані відновлення прямих переговорів з Україною. Втім, В. Путін жодним чином не відмовляється від своїх стратегічних цілей щодо України. А тому Москва намагатиметься використовувати переговори для нав’язування їй своїх умов призупинення війни. Водночас Росія не припинятиме бойових дій з метою здійснювати силовий тиск на Україну та захопити якомога більше українських територій, завдаючи їй максимальної шкоди. Незважаючи на такі свої наміри, Кремль буде змушений піти на поступки та, принаймні, продемонструвати готовність до припинення бойових дій і підписання мирної угоди. Інакше Росія неминуче матиме глибоку кризу в своїй економіці. На поступки доведеться піти і Україні, оскільки в нинішній ситуації вона не зможе повністю реалізувати бажаного. Втім, це стане об’єктивною платою за відновлення миру та отримання надійних гарантій безпеки.

Травень цього року дійсно постає визначальним у розвитку ситуації в світі та довкола України. Наразі це стосується започаткування прямих переговорів між Україною та Росією щодо припинення війни. Як відомо, перший раунд діалогу відбувся 16 травня ц. р. у Стамбулі вперше за три роки війни. При цьому Москва зняла попередні умови щодо відновлення діалогу, які були зовсім неприйнятні для України. Звичайно, В. Путін не відмовився від своїх цілей зі знищення України як незалежної держави. Це залишається його геополітичною метою в рамках реалізації планів відродження Росії в якості великої світової держави. Разом з тим, він змушений змінювати методи своїх дій, які зараз мають, як ми бачимо, форму повномасштабної війни проти України.

До речі, він і сам вже визнає, що це саме війна, а не «спеціальна військова операція», як він називав її раніше. І це досить зрозуміло, оскільки неспроможність Росії досягти рішучих успіхів у якійсь там «СВО» є набагато принизливішою для неї, ніж у справжній війні. Крім того термін «війна» фактично легалізує загарбницькі цілі Москви щодо захоплення п’яти регіонів України. Саме тому згода на початок прямих переговорів з Україною без її готовності до капітуляції було досить непростим рішенням для В. Путіна. Особливо після того, як він взагалі відмовлявся визнавати державність України та легітимність її влади. Однак, В. Путін та його оточення все ж пішли на поступки, чи принаймні, їх демонструють, сподіваючись таким чином затягнути час та знайти вигідний для себе вихід із ситуації, в якій вони опинилися. Тим паче, що вона дійсно є вкрай складною для Кремля та визначається низкою внутрішніх і зовнішніх чинників фактично нездоланних за своїм характером. Вони добре відомі, але варто зупинитися на них ще раз.

Так, на теперішній час Росія, по суті, втратила можливість продовжувати війну у тому вигляді, як це було раніше. Про що свідчать події на фронті з кінця минулого року. Як і до того часу, ЗС РФ активно штурмують українські позиції на всіх основних напрямках. Втім, їх просування мінімальні і супроводжується надмірними втратами.

А на деяких ділянках ЗСУ контратакують, таким чином покращуючи свої позиції. Це цілком закономірно, оскільки Україна за допомогою партнерів послідовно зміцнює свій військовий потенціал. До речі, попри твердження про його «проросійську» політику, Д. Трамп не тільки продовжує надавати військо-технічну допомогу Україні, але й розширив її спектр, постачаючи запчастини до літаків F-16.

При цьому Росія не може змінити згадані тенденції через відсутність у неї необхідних сил та засобів. Причина — критичне загострення проблем у російській економіці, яка вже не витримує війни та не може забезпечити Москву ані необхідними фінансовими ресурсами, ані матеріально-технічними засобами (включно з достатньою кількістю озброєнь) для досягнення бажаних успіхів.

Впоратися зі згаданими проблемами Росія також не спроможна, принаймні, у найближчій перспективі. За більшістю неупереджених оцінок, вона здатна лише протриматись певний час у спосіб використання жорстких методів дій на зразок «військового комунізму», який ввели більшовики в період Громадянської війни в Росії в 1917–1922 роках. Це дозволило б Москві підтримувати нинішню інтенсивність бойових дій на фронті орієнтовно до кінця поточного року. Однак, про якісь надпотужні наступи з проривом лінії фронту, яких очкують дехто з експертів, взагалі не йдеться. Росія лише поповнює втрати під час бойових дій, а на все інше вона не має сил. Адекватні оцінки з даного приводу широкодоступні і не має сенсу їх повторювати.

Все, що було сказано, є кращим випадком для Росії. Гіршим — стане запровадження США та ЄС нових санкцій проти неї, що остаточно підірве російську економіку. Керівництво США, ЄС та провідних європейських країн готові це зробити і чітко продемонстрували свої наміри завдати потужний санкційний удар по Російській Федерації у тому випадку, якщо вона відмовиться від миру. Причому, на відміну від попередніх років, вони висунули Москві прямі ультиматуми.

Втім, з санкціями США та ЄС вона, можливо, ще могла б якось впоратися, хоча б і методами «військового комунізму». Справжню катастрофу для неї може створити Китай, який зовсім не знаходиться на її боці, а дотримується прагматичної політики на основі власних інтересів. Зокрема, ще в другій половині минулого року він почав згортати економічні відносини з Росією через загрозу вторинних санкцій з боку США. На початку нинішнього року Китай відновив таке активне співробітництво, що стало наслідком загострення його відносин зі США через торговельну війну з боку Д. Трампа. А після того, як згадане питання було врегульовано на американсько-китайських переговорах в травні ц. р. Пекін знову змінив свою позицію.

Чомусь це мало хто помічає, але під час свого візиту до Москви 7–9 травня ц. р. на святкування Дня Перемоги, глава КНР Сі Цзіньпін дав чітко зрозуміти В. Путіну, що також не потерпить в подальшому війни. Так, поряд зі згодою з необхідністю усунення її першопричин (які ним також не розкривались), він виступив за найшвидше встановлення всеосяжного та справедливого миру. Тобто, підтримав позицію України та США і ЄС. І це також зрозуміле, оскільки війна та дії Росії заважають торгівлі Китаю з Америкою та Європою, яка має для нього пріоритетне значення.

Вимоги США, Китаю та ЄС до Росії щодо припинення війни проти України підтримали також керівництво ООН, НАТО, членів Великої сімки, Бразилії та низки інших країн, що поставило Москву у безвихідне становище та змусило її піти на компроміси. Разом з тим, В. Путін не може це зробити просто так, оскільки перебуває під тиском тієї частини політичних еліт та російського суспільства, які виступають за війну. Їх не так і мало, а у сукупності своїй вони становлять досить потужну силу. Це і олігархи з оточення В. Путіна, які заробляють на військових поставках, і корумповані військові керівники, які також мають зиски від війни, і контрактники та працівники оборонної сфери, які отримують високі зарплати, і непримиримі «Z-патріоти».

Причому, якою б тоталітарною не була система влади Росії, вона не може їх ігнорувати. Крім того, є ще і особисті амбіції В. Путіна, для якого знищення України є справою всього його життя. А воно вже добігає до кінця і іншого шансу у нього не буде. Тому він робить все можливе, щоб якось продемонструвати успіхи у війні та максимально зашкодити Україні. Згідно з таким підходом, Москва жорстко торгується за свої умови припинення війни чи максимально наближені до них. З цією метою вона затягує переговори, розраховуючи, що Україна разом з партнерами виснажаться, а також виникне між ними розбрат. Крім того В. Путін все ще сподівається на прихильність Д. Трампа та можливість досягти згоди між Росію і США щодо розподілу своїх сфер впливу. Сам же він робить все можливе, щоб уникнути відповідальності за відсутність швидких результатів переговорного процесу, а з тим і запобігти можливого запровадження США і ЄС нових санкцій проти Росії.

Виходячи з цього, Кремль вибудовує стратегію та тактику діалогу з Україною. Так, В. Путін відмовився особисто брати участь у зустрічі в Стамбулі, замість чого направив туди другорядних осіб, які не мали повноважень ухвалювати принципові рішення. Водночас значення переговорів було зведено Москвою зі стратегічного до технічного рівня.

Водночас Москва прагне подати переговори як продовження тих, які мали місце в березні 2022 року, але завершились безрезультатно. Тоді Москва проводила їх з позиції домінуючої сили і примушувала Україну до повної капітуляції. Саме тому наша держава і відмовилась від них. Наразі Росія знову намагається нав’язати Україні подібний стиль ведення діалогу. Причому, очевидно, що розуміє його неприйнятність для України, і використовує це для зриву переговорного процесу та для звинувачень у тому нашої держави.

А щоб надати своїм діям більшої ефективності, Москва традиційно посилює тиск на Україну. Як знову ж таки відомо, на переговорах у Стамбулі російська делегація виступила з погрозами щодо можливого захоплення Росією також і Харківської та Сумської областей України у тому випадку, якщо вона не погодиться віддати їй всю територію Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей разом із Кримом. Поряд з цим Москва активізувала бойові дії на фронті.

На додаток до таких вчинків напередодні переговорів 15 травня ц. р. В. Путін ухвалив оновлений план оборони Росії до 2027 року. Документ спрощує можливе застосування ядерної зброї, в тому числі у превентивному порядку. І, нарешті, Росія висунула всі ті ж умови припинення вогню, які нею озвучувались і раніше. Окрім згоди України на передачу Росії згаданих територій, вони включають також відмову нашої держави від НАТО та західних військових контингентів в якості гарантії її безпеки.

Все це вже було сприйняте експертами як зрив переговорів та відсутність у них будь-яких перспектив. Втім, це зовсім не так. Принципове значення має те, що діалог взагалі розпочався. А зустріч у Стамбулі була лише його початком, коли всі сторони висувають максимальні вимоги. Не має нічого дивного і у зверхньому ставленні російської делегації до представників нашої держави та у погрозах росіян. Це звичайний російський менталітет, який ламається тільки силою.

І така сила є, і дієва за характером. По-перше, це стійкість Сил оборони України, які стримують агресію Росії вже понад три роки та підривають її можливості ведення війни. По-друге, це партнери України, які зберігають тверді позиції у питаннях підтримки нашої держави та здійснення тиску на Росію.

Д. Трамп та лідери Європи давно вже усвідомили, що становить собою В. Путін і не мають жодних ілюзій щодо методів його дій. А тому вони далі будуть на нього тиснути. І, врешті-решт, таки дотиснуть. Такі наміри висловили керівництво ЄС та провідні європейські країни після завершення переговорів у Стамбулі, на яких дійсно не досягли бажаного.

Як завжди, Д. Трамп намагався згладити ситуацію та відмовився від жорсткої критики Росії, але він підтвердив свої наміри щодо запровадження нових санкцій проти її банківської системи та нафтового сектора у тому випадку, якщо В. Путін не погодиться на перемир’я. Разом з тим, він покладає особливі надії на особисту зустріч з російським диктатором. Хоча, сподіватися на можливість її позитивних для України наслідків досить важко, оскільки вона потрібна В. Путіну лише для демонстрації свого «рівного положення» зі світовими лідерами.

Втім, так, чи інакше, але домовленість про припинення бойових дій та угода щодо завершення війни все ж будуть досягнуті і ухвалені в доступній для огляду перспективі. Колективного тиску Москва просто не витримає, хоча і буде пручатися з останніх сил. Та й Україні також доведеться чимсь поступатися. Виходячи із зазначеного, мирне врегулювання може бути досягнене на основі так званих «22-х пунктів Келлога», що передбачатиме:

• відмову України від вступу до НАТО при збереженні курсу на отримання членства в ЄС та можливості входження до системи безпеки Європи;
• забезпечення гарантій безпеки для України у вигляді подальших дій США та Європи з надання допомоги нашій державі у зміцненні її оборони. Можливе також розміщення європейських військ на українській території, хоча Москва виступатиме проти цього. А ЗСУ будуть збережені на нинішньому рівні, чи на тому, який буде визнаний Україною за необхідне;
• закріплення за Росією окупованих територій Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України, а також Криму, що може бути визнано де-факто; натомість, Україні можуть бути повернені окуповані території Харківської області, Кінбурнська коса у Миколаївській області, Запорізька АЕС під контролем США та дамба Каховського водосховища. Водночас Україна матиме вільний прохід по р. Дніпро.

Все це буде супроводжуватись припиненням вогню на лінії фронту, розведенням військ сторін на визначені відстані, обміном полоненими та поверненням депортованих, включно з дітьми. Хоча, як показує сумнозвісний досвід Мінських домовленостей, Росія і в даному випадку порушуватиме свої зобов’язанні.

Загалом, подібні компроміси дадуть змогу зупинити війну, хоча і не зніматимуть напруженість у відносинах між Росією та Україною. Обидві сторони залишаться незадоволеними такими рішеннями, однак будуть змушені іти на взаємні поступки. Саме це і можна вважати висновком зі статті.

Юрій Михайленко
Інститут глобальної політики